https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid084jzB8kX2VS8yfGfUHzjtqF9gzGkPegPnk7KiSbvT3qcD7eapMP29oY4LEfYQ51sl&id=100000569459168&mibextid=Nif5oz
Всі ненавидять совок, але (навіть зараз) час від часу чую/читаю виправдання окремих речей, типу, талановитої скульптури, ялинкових прикрас, олів'єшкі, розкішних станцій метро, людини-амфібії і усієї цієї параші на чолі з їбучім пломбіром.
Оскільки я не здатна під кожним постом про видатне совєтське мистецтво, чи про олів'єшку з ковбасою, чи куркою, чи хвостами міфічних раків, урочисто іменованих шийками, чи про охуєнну наукову фантастику, платівки фірми Мелодія або будь-що інше, ну, не здатна я гасати фейсбуком та під кожним постом писати "ні, це хуйня", "і це хуйня", "і все хуйня", то напишу окремий пост, і може здійсниться диво і мене попустить.
Нічого в совєтському союзі хорошого не було. От нічогісенько. Це було хоррор-шоу, в якому я прожила здоровезну частину мого життя, яку я ненавиджу до нестями. Тупо вкрадені дитинство та юність, які мали б бути найкращим часом в житті, але не судилося.
Совєтьский союз – це один здоровезний, циклопічний, монументальний піздьож. І я не про політбюро та партійних діячів, не про програму Врємя чи Піонєрскую зорьку, я не про цю гидоту, не тільки про неї.
Піздьож був скрізь. Повітря було просякнуте піздєжом. На пиздежі трималося все – це був такий універсальний цемент для будь-чого совєтського. Пиздіти не було впадлу. Пизділи усі. Вчителі, учні, батьки і діти, пизділи продавчині і покупці, пизділи журнали Крокодил та Перець, Вєсьолиє картінкі та Барвінок, пизділи врачі пацієнтам, пацієнти врачам, пизділи вдома, на роботі, на побаченнях, пизділи в ліжку і так надалі, цей список нескінченний.
Навіть в сортирі, совєтська людина не була позбавлена піздежу, бо за відсутності туалетного паперу витирала сраку газетою з надрукованим піздєжом і пизділа сама собі, що це нормально і все гаразд.
Крім того, шо всі пизділи, усі ще й пи́здили. Пи́здити було теж не впадло, а навпаки – почесно. В совєтському союзі нічого свого не було – геть усе було спизжено. Спизженими були території, історія, ідеї, дизайни, технології, тощо.
Краще за всіх жилося тим, хто мав доступ до грошей і пи́здив саме гроші, хто не мав такої можливості – пи́здили речі, продукти, інструменти, болти і гайки, речові докази, а всрата інтелігенція пи́здила олівці та папір, бо більше нічого не було, а щось на виробництві спи́здити необхідно, ну, а як інакше?
Пропаганда була скрізь, з перших дитячих книжок, де був вічно живий дєдушка ленін, до похорон, де зачитували досягнення покійного в соціалістичному змаганні. Уникнути пропаганди було неможливо – вона була в дитячих садках, школах, лікарнях, на будь-яких виробництвах, на вулицях і в кожному будинку.
Святкувалися виключно ідеологічно правильні свята – жовтнева революція, день совєтської армії та флоту, жіночий день на честь якоїсь Клари, перше травня, та день совєтської конституції, який я любила більш за все, бо це був вихідний на день мого народження.
Навіть здавалося б нейтральний Новий рік був суто пропагандистським святом. Жахливим було все – привітання генерального секретаря кпсс, куранти, лицемірний голубий вогник, навіть ялинка у кожному, сука, домі була ідеологічно правильною – блискучі червоноармійці і менти, ракета з написом ссср, підводні човни і танки, супутник і – червона зірка вінчає цю красу.
Щодо олів'єшкі. В мене немає питань до фантазійного француза-винахідника, інгредієнтів, маянезику та смаку в цілому. Хєр би й з ним. Але тільки совєтська ідеологічна машина спромоглася примітивний картопляний салат зробити головною стравою року, центральною їжею совєтської гастрономічної культури, і взагалі – культовою стравою на всі часи аж до сьогодення.
Зубожіння було страшне. Навіть партійні функціонери мали небагато – окрему квартиру, службову машину та державну дачу, ну і мали можливість терти сраки совєтським туалетним папером, який був тим ще наждаком, та обирати з усіх п'яти видів ковбаси. Аргентинську яловичину чи свіжого тунця навіть вони не куштували за все їхнє їбучє життя. Краще могли б жити ті, хто розкрадав соціалістичну власність, але вони сцялися, і не дозволяли собі справжньої розкоші, нащо пиздили тії мільйони – не зрозуміло. Ще туди-сюди жили валютчики та фарцовщики, але можливостей в них було набагато менше і ризикували вони бувай здоровий. Решта жили жахливо, а найжахливіше ті, хто крім паперу і олівців нічого не міг спиздити.
На літературі та мистецтві не хочеться навіть зупинятися настільки воно огидне. Все, що я писала вище притаманне совєтському мистецтву в першу чергу, бо воно було головним рупором ідеології, і часто більш совєтським ніж політбюро itself. Суцільна пропаганда, лицемірство, піздьож та плагіат. Ніхто не хотів малювати (чи знімати, чи писати – не має значення) леніна, сталеварів та класову боротьбу, але малювали (знімали, писали) усі без виключення. І нездари, і неймовірно талановиті люди однаково продавалися за ковбасу і хуярили пропаганду, лицемірство, піздьож та плагіат. Навіть ті, хто вважалися антисовєтчиками і були вигнані з країни, типу Солженіцина та Бродського, зрештою виявилися рафіновано-совєтськими гнідами з вологими мріями про імперію.
Коротше кажучи, щоб припинити плюватися отрутою, усе хороше в моєму совковому дитинстві відбулося не завдяки, а всупереч оточуючому мене на кожному кроці пиздецю.
Тож з падінням совка моє життя настільки разюче змінилося, що я вважаю цю подію найголовнішою в моєму житті.
А в нашого сусіда совєтський союз не впав і тепер доводиться з ним воювати і викорчовувати цю пухлину в черговий раз. Ну йоб вашу матір, коли цей совок вже остаточно зникне з цієї планети, системи, галактики?
